Три відгуки про реалії життя в Чехії

Життя в Чехії — це не лише прогулянки Карловим мостом і вузькими середньовічними вуличками, поїдання «трдельників» та огляд старовинних замків. Тією чи іншою мірою іноземці зазнають культурного шоку, поступово звикаючи до особливостей менталітету та чужої мови. Своїми враженнями про життя у Празі поділилися Ганна, Тетяна та Володимир, які вже не перший рік живуть у Чехії. Розмовляла Ельвіра Дульська.

Один з найвідоміших і наймальовничіших кадрів, які можна зробити в чеській столиці. Джерело фото: Shutterstock.

Історія Анни

Художниця, блогер, 30 років, у Празі живе 10 років.

— Чому ти переїхала до Чехії?
— Я приїхала сюди вчитися, від початку повністю іммігрувати не планувала. Було бажання вчитися у гарному художньому університеті. До цього я в Празі була кілька разів з бабусею та мамою. Коли я відвідала місцеві виші, мені одразу стало зрозуміло, що рівень навчання за творчими напрямками тут зовсім інший. Я дізналася, що освіту можна здобути безкоштовно, та й чеська мова не надто складна для освоєння. Мені сподобалася Прага – така спокійна та красива. Здивувало, що тут дуже багато галерей, культурне життя для такого невеликого міста виглядало дуже насиченим. Тому я вирішила вирушити саме сюди.

— Чи були в тебе якісь складнощі з адаптацією?
— Якщо щиро, я зовсім не думала про адаптацію, коли переїхала. Всі думки були лише про те, щоб отримати мовний сертифікат та вступити до університету. Потім почалося навчання, і знову моя голова була зайнята лише тим, щоби вчасно здати семестральні роботи. Як такого періоду адаптації не пам’ятаю, це сталося само собою. Я навчалася та багато подорожувала.

— Плануєш залишитися в Чехії після навчання?
— Взагалі, я ніколи не думала, що залишуся тут назавжди. Моя сім’я не тут, мій чоловік теж не звідси, тож прив’язки до місця у мене не виникло, хоча я вже подала документи на ПМП. Я працюю віддалено, як і мій чоловік. У Чехії дуже приємно, мені подобалося тут вчитися, але залишатися тут зовсім мені не хочеться. Хотілося б пожити в країні більшій, більш мультикультурній та демократичній. Пам’ятаю, коли я їздила в Америку та Канаду, мені там сподобалося набагато більше — для мене те середовище виявилося ближчим, люди були більш відкриті. Тут я такої атмосфери не відчуваю.

— Тобто Чехія – не демократична країна?
— Чехія досить демократична, але мені не вистачає різноманітності, відкритості щодо різних культур. Тут є «радянський» дух і мені від цього не дуже комфортно. Хотілося б пожити у країні, яка радянського режиму взагалі ніколи не знала.

— Чи стикалася ти тут, будучи іноземкою, з якоюсь дискримінацією, ворожістю з боку чехів?
— Із відвертою дискримінацією я не стикалася. Кілька разів, почувши російську мову, мені говорили в трамваї, щоб я поверталася до своєї Москви. Я мовчала і думала, що я взагалі народилася в Сибіру. Але такі люди, мабуть, є у будь-якій країні. Іноді мені здавалося, що на мене не так реагували через мій акцент, але, можливо, я це собі придумала.

— Ти до цього навчалася в Росії, а потім у Китаї. Наскільки освіта в Чехії відрізняється?
— У Китаї я навчалася в академії дизайну і це було досить дивно. Російську освіту можна навіть не порівнювати із Чехією. Тут рівень зовсім інший. Мені здається, що в Європі найкраща базова художня та гуманітарна освіта, особливо в рамках бакалаврату та магістратури. Що стосується докторантури, то можна задуматися і про інші країни, про ту ж Америку, або Австралію, наприклад.

Транспортна система – один із плюсів життя в Чехії, які відзначають багато іноземців.

Історія Володимира

Працює у сфері комп’ютерних ігор, 35 років, у Чехії живе 18 років.

— Чому ти обрав Чехію як місце проживання?
— Мене сюди привезли батьки, коли мені було 17 років. Чехія була найдоступнішою для нас країною на той момент. Думки переїхати далі були і навіть є зараз, але я «встав на ноги» нещодавно, до цього думати про переїзд не було можливості.

— З якими труднощами ти зіткнувся після переїзду?
— Труднощами можна назвати те, що я зовсім не знав мови і на підготовчі курси не ходив, тому вивчав чеську під час навчання в училищі та з рідкісними заняттями з репетитором. А ще я за своєю натурою закрита людина, тож друзі у мене з’явилися не відразу. Мої перші чеські друзі з’явилися під час навчання в університеті. Думаю, міцна дружба приблизно тоді й має зароджуватися.

— Які ти можеш виділити переваги та недоліки життя в Чехії?— Цього року я відзначаю важливу дату: рівно половину свого життя я живу в Чехії. Я настільки зрісся з цією країною, що мені важко оцінити її переваги та недоліки. Проте мені хотілося б, щоб із чеського менталітету остаточно зникли ті «нотки» радянського минулого, через яке я та мої батьки колись виїхали з Росії.

— У чому це «радянське минуле» тут проявляється? — Чеське суспільство дуже здорове і швидко звикає до хорошого — європейських цінностей. Але такі поняття, як свобода особистості та толерантність, на мою думку, ще не до кінця поширені серед населення.

— А що стосується чеської освіти – наскільки вона відрізняється від російської? — Мені важко порівнювати, оскільки до російського вишу я не ходив. На основі відгуків друзів із Росії можу сказати, що в Чехії сильно скорочено курс загальноосвітніх предметів, які не належать безпосередньо до спеціальності. Наприклад, в Росії на будь-якому факультеті на першому курсі вивчають математику та історію. А тут загальноосвітні предмети кожен студент обирає сам, більше часу приділяється профільним дисциплінам.

— Що тебе в Чехії найбільше вразило? — Чехія стала моїм першим знайомством із зарубіжними країнами, тому спочатку я відчував сильний культурний шок. Саме в Празі мене приємно здивувала кількість іноземців, що живуть там.

— Які поліпшення ти бачиш у Чехії за ті 18 років, що тут живеш?
— Коли я приїхав, Чехія ще не входила до складу Євросоюзу і з чеською візою не можна було їздити до інших країн ЄС. Тепер межі відкриті, це чудово.

— Ти вважаєш, що ти достатньо інтегрувався в чеське суспільство?— Можливо, це прозвучить дивно, але я так не вважаю. Відчуваю, ніби застряг між двома культурами. Після пандемії моя чеська навіть трохи погіршилася через вимушену карантинну ізоляцію. З іншого боку, я цілком нормально почуваюся серед чеських колег на роботі. Вони часто жартують з того, що я росіянин, але це насправді говорить про те, що вони приймають мене за свого. Я вже маю чеське громадянство, але мої чеські друзі про це періодично забувають.

— Чи змінилося ставлення до російськомовних жителів Чехії у зв’язку з актуальною ситуацією в Україні? — Загалом, звісно, ​​змінилося. Навіть у моєму близькому оточенні іноді прослизає обережність у питаннях України. Однак серед друзів, колег та просто знайомих існує розуміння того, що громадянин країни не завжди відповідальні за дії її уряду. Я вдячний їм за це.

Акліматизацію в новому середовищі полегшує вивчення чеської мови відразу після прибуття в країну. Джерело фото: Shutterstock.

Історія Тетяни

Соціокультурний працівник, 28 років, у Чехії живе 9 років.

— Коли ти переїхала до Чехії, то що тобі в цій країні найбільше сподобалося, а що, навпаки, неприємно здивувало? — Мене вразило, що в Європі все дуже близько: чотири години, і ти вже у Берліні, наприклад. Сподобалося, що все тут дуже гарно, порівняно з моїм рідним містом. Важливе й відчуття безпеки: можна спокійно йти у вечірній час самій вулицею і нічого не боятися. Щоправда, спочатку мене дратувало, як люди шмаркаються — голосно, на публіці.

— А щодо інтеграції в суспільство, були якісь труднощі? — У плані адаптації мені було важко звикнути до того, що чехи не надто товариські та дуже повільні. Можливо, мені траплялися такі люди. Зараз у мене ПМП у Чехії, і я себе сприймаю насамперед як громадянку Європи.

— Ти вийшла заміж за чеха. Наскільки відчувалася різниця менталітетів? — Томаш, мій чоловік – не зовсім типовий чеський громадянин, хіба що теж надзвичайно повільний. А ось знайомство з його родиною було цікавим. Це досить традиційна чеська родина, у них завжди є запас «рогликів» у морозилці та пара літрів пива. Вони готують лише національні чеські страви — кнедлики, яловичу вирізку, шніцелі. Нічого іншого не їдять. Я — вегетаріанка, і коли ми буваємо в гостях у сім’ї чоловіка, я харчуюсь лише смаженим сиром чи печеною картоплею. Чеські різдвяні традиції мені досі видаються досить дивними. Дуже незвична для мене традиція місцевих іменин: сам факт того, що їх відзначають і взагалі сприймають серйозно. Якраз недавно на роботі моя чеська колега подарувала коробку цукерок російській співробітниці, тому що в тієї були іменини.

*Думка редакції може не співпадати з думкою опитаних мешканців Праги.